Користувач:Annnet15

Перекладознавство Слово переклад є загальновідомим і звичайним для всіх. Воно існує майже в кожній мові в різних контекстах: переклад твору, зробити переклад, надрукувати переклад, у процесі перекладу і т. ін. За даними академічного Словника української мови в 11 томах слово переклад означає: 1) процес людської діяльності, спрямований на передання інформації з мови-оригіналу (МО) на мову-перекладу (МП); 2) результат перекладацького процесу, тобто твір, речення і т. ін., викладений усно або на папері; 3) вид людської діяльності, спрямований на відтворення певного тексту МО в МП; 4) це умовна назва навчальних дисциплін, які вивчають особливості перекладацької діяльності, техніку виконання перекладу, процес перекладу, його види, способи, жанри та ін., результат діяльності перекладача [6, с. 196]. Як науковий термін переклад в широкому розумінні означає працю, спрямовану на відображення певної інформації, оформленої письмово або усно, з однієї мови (мови оригіналу) на іншу або інші (мову перекладу) з метою забезпечення міжмовної комунікації. У вузькому розумінні перекладом називається перекладений текст, оформлений письмово. Н. Д. Гарбовский зробив короткий огляд тих визначень поняття «переклад», які в свій час були дані О. В. Федоровим, А. Д. Швейцером, М. Ледерером, Я. І. Рецкером, В. С. Виноградовим, Р. К. Міньяр-Бєлоручевим, Л. С. Бархударовим і дійшов висновку, що «всяке визначення перекладу, якщо ми хочемо надати йому лаконічну форму, буде страждати деякою однобічністю. Занадто складне явище, надто суперечливі його інтерпретації, дуже неоднозначне ставлення до нього суспільства, яке з задоволенням споживає його» [4, с. 12]. Переклад як об’єкт, що вивчається перекладознавством, на думку Н. Д. Гарбовського, може мати таке визначення: «Переклад – це суспільна функція комунікативного посередництва між людьми, які користуються різними мовними системами, що реалізується в ході психофізичної діяльності білінгва з відображення реальної дійсності на основі його індивідуальних здібностей інтерпретатора, що здійснює перехід від однієї семіотичної системи до іншої з метою еквівалентної, тобто максимально повної, але завжди часткової, передачі системи смислів від одного комуніканта іншому» [4, с 21]. Е.-А. Гутт вказує на те, що «історію теорії перекладу можна представити як обговорення різних значень слова «переклад» [11, с. 47] І дійсно, якщо порівняти визначення перекладу з різних епох, можна побачити, як зі зміною домінуючих наукових течій, а в якійсь мірі і під впливом наукової моди змінювалися підходи до визначення центрального поняття перекладознавства. Так, спроби підвести під теорію перекладу структурно-лінгвістичну основу призвели до виникнення, наприклад, таких визначень: «Перекладом називається процес перетворення мовленнєвого твору на одній мові в мовленнєвий твір на іншій мові при збереженні незмінного плану змісту, тобто значення» [1, с. 11]. Вплив теорії інформації помітно в наступному визначенні В. Лівого: «Переклад – це передача інформації, точніше сказати перекладач дешифрує ту інформацію автора оригіналу, яка міститься в тексті його твору, відтворюючи (знову зашифровуючи) у системі своєї мови, а інформацію, що міститься в його тексті, знову декодує читач перекладу» [5, с. 49]. На сучасному етапі захоплення дескриптивним підходом і перенесення основної уваги з відносин між оригіналом і перекладом на сам переклад як об’єкт дослідження призвело, за словами Е. Честермана, до того, що «переклад розуміється так, як його розуміє культура певної мови перекладу в певний період часу» [10, с. 37]. Тут доречно зробити невеличкий відступ і відповісти на питання: «А яка, власне, різниця? Навіщо взагалі присвячувати стільки уваги визначенням, якщо всі ми чудово розуміємо, що таке переклад, і нічого нового не передбачається?» Дійсно, для побутового уявлення про переклад вже існуючих визначень вистачить надлишком. Але перекладознавець, на наш погляд, повинен цьому відношенні бути педантом, оскільки прийняте за основу визначення перекладу являє собою фундамент для всіх подальших постулатів теорії і практики перекладу. Візьмемо, наприклад, визначення К. С. Бархударова. Якщо придивитися, можна дійти висновку, що в ньому, нібито, міститься думка про досяжність бездоганності перекладу: виходить, можна перекласти так, щоб у тексті перекладу (ТП) план змісту тексту оригіналу (ТО) зберігся в незмінному вигляді. Недивно, що дослідник робить обмовку про те, що такого в принципі не буває: «...Про збереження незмінного значення можна говорити лише у відносному сенсі, маючи на увазі лише максимально можливу повноту передачі значень» [1, с. 71]. Але, таким чином, визначення спочатку не відповідає тому, що сам учений під ним розуміє, і застосувати його до певних перекладів можна тільки з низкою застережень. Той же недолік можна помітити у визначенні І. Лівого, з нього витікає завідомо неправдиве уявлення про те, що якщо перекладач працює вміло, то дійде до читача ТП без яких-небудь спотворень – вся справа лише в правильному шифрі (ключі). На нашу думку, якщо і варто пропонувати якесь нове визначення перекладу, то тільки таке, яке не було б ідеалізованим і відірваним від життя, тобто від практики перекладу. Сучасну теорію перекладу потрібно розглядати як результат міждисциплінарних досліджень. Акцент на міждисциплінарності робить також М. Снелл-Хорнбі. В межах перекладознавства повинні вивчатися фізіологічні, психологічні, літературознавчі, етнографічні та інші сторони перекладацької діяльності, а також історія перекладацької діяльності в тій чи іншій країні або країнах. Залежно від предмету дослідження можна виокремити соціологічне перекладознавство (соціологія перекладу), філософське перекладознавство (філософія перекладу), психологічне перекладознавство (психологія перекладу), літературне перекладознавство (теорія художнього і літературного перекладу), етнографічне перекладознавство, історичне перекладознавство і т. п. Соціальний статус перекладу як суспільно значимої діяльності вимагає вивчення із залученням наукового апарату соціології. Соціологія може досліджувати переклад як один із видів соціально-рольової взаємодії. Головними детермінантами перекладацьких дій є вихідний текст і лінгвоетнічний бар’єр. Під «текстом» розуміють будь-яку вербалізовану комунікативну подію мовленнєвої діяльності людини незалежно від «форми» або «способу» вербалізації. Інакше кажучи, текстами потрібно вважати як писемні, так і усні структурно, семантично й комунікативно завершені повідомлення. У лінгвістиці існує багато класифікацій типів вихідного тексту, проте для адекватного перекладацького аналізу тексту. Класифікація Ю. Сорокіна та Дж. Сінклера враховує, перш за все, вплив тексту на адресата, дейктичні параметри тексту та його зв’язок із «реальним світом». Суть класифікації, що пропонується, полягає у тому, що всі тексти можна розмістити уздовж умовної шкали, крайню ліву точку якої займають нехудожні тексти, що безпосередньо змінюють поведінку людей, впливаючи насамперед на їхній розум та «прагматизм» («тексти-артефакти»), а крайню праву точку займають художні тексти, які також можуть змінювати поведінку людей, але непрямим шляхом, впливаючи передусім на їхні почуття та естетичний смак («тексти-ментефакти»). Згідно з цією класифікацією до групи текстів-артефактів потрапляють, юридичні тексти (міжнародно-правові документи: договори, угоди, конвенції, пакти, декларації, ноти тощо; тексти конституцій, статутів, законів), оскільки вони змінюють поведінку адресатів (країн, організацій, установ або громадян), зобов’язуючи їх (наказуючи, дозволяючи, забороняючи, рекомендуючи їм) діяти певним чином. Це так звані тексти-перформативи, тобто «тексти-акти» у повному розумінні цих слів. Далі йдуть науково-технічні тексти, які описують результати реально проведених досліджень та спостережень або будову істот, приладів, машин та механізмів. За ними йдуть інформаційні тексти констатуючого комунікативного типу, які інформують адресата про певні події (наприклад, тексти прес-релізів, інформація про погоду). У будь-якому разі тексти-артефакти змінюють або описують реально існуючий світ або поведінку живих істот. Ці тексти позбавлені емоційності, у них практично не застосовуються стилістичні прийоми та експресивні засоби мови. До групи текстів-ментефактів потрапляють художні тексти всіх типів та жанрів. Цілком очевидно, що твори художньої літератури відображають творчий погляд митця на світ, його неповторне, індивідуальне бачення світу. Так звану «сіру зону» (від англ. «grey zone» – «зона нестабільності, невпевненості») становлять тексти, які відображають реальний світ, проте мають певні елементи художніх текстів, а саме – емоційність та застосування всього арсеналу стилістичних прийомів та експресивних засобів. Комунікативна мета цих текстів – довести точку зору автора, переконати адресата в правоті автора, апелюючи як до реальних фактів, так і до емоцій, і, таким чином, змінити поведінку адресата. До цієї групи входять так звані публіцистичні тексти (авторські статті, гострі полемічні публікації, дотепні коментарі, тексти, які промовляють ведучі ток-шоу тощо), тексти ораторського стилю (виступи та промови президентів, парламентарів, публічні виступи громадських та політичних діячів тощо), тексти інтерв’ю, мемуарів, особистих листів тощо.