Додаток:Слова з літерою Ф

З усіх українських букв тільки буква Ф позначає звук, чужий більшості українських говірок. У передмові до Грінченкового "Словаря української мови" згадано: "Въ виду того, что звукъ ф у большинства украинскаго народа выговаривается как хв (передъ гласной, кромѣ у) или х (передъ согласной и передъ у), мы, составляя словарь на букву ф, помѣстили въ него лишь тѣ слова, для которыхъ въ нашихъ матеріалахъ не нашлось дубликата съ хв или х..."

Списку слів на букву Ф у тому самому словнику передує примітка: "Слова, начинающіяся съ буквы ф и не находящіяся ниже, см. на букву х, при чемъ ф=хв, а иногда х". Інакше кажучи, Б. Грінченко свідчить, що буква ф позначає не осібний звук, а звукосполуку хв, а іноді звук х.

Звук [f] можна почути від людей, що на їхній вимові позначились російські чи польські вимовні навички. У російській та польській мовах звук [f] розвинувся природно, через оглушення звука [v] перед глухими приголосними та наприкінці слів, а в польській мові ще й після глухих приголосних: правка [prafka], лев [lʲef], twój [tfuj], wstrząs [fstʂɔ̃s].

А от українська буква В позначає в зразковій вимові не губно-зубний польський та російський [v], а губно-губний [w]. До того ж, він не оглушується перед глухими приголосними та наприкінці слів так само, як і будь-який український дзвінкий приголосний. У цих випадках його вимовляють як нескладовий У: лев [lɛu̯], зовсім [zɔu̯sʲim].

У такому становищі звук [f] не міг розвинутись на власному вимовному ґрунті. Тому ще здавна в чужих словах, запозичуваних до української мови, замість нього вимовляли інші, трохи подібні, звуки [p] та [x]. Отак, наприклад, грецьке Φιλιππος перетворилось в українців на Пилип, а Ευφημιος — на Юхим.

З 15-го століття українці стали заступати [f] на звукосполуку [xw] (пол. forta > укр. хвіртка), спрощувану до [x] перед приголосними та губними голосними звуками (пол. futro > укр. хутро, пол. fura > укр. хура).

Українськи інтелігенти довго вживали польської та російської як мов освіти та культури, тож уміли вимовляти звук [f]. Чимало їх погано оцінювало його заступання на [xw] та [x] в українській вимові. Через це тільки в дещиці слів (хвиля, хвіртка) цю звукосполуку відтворили та вживають в офіційному правописі. Як свідчить український мовознавець Юрій Шевельов, "низька соціяльна оцінка двозвука хв освіченими колами спершу постала в контактах з мовами польською, німецькою й латиною, але в новітні часи її посилили і остаточно ствердили контакти з російською мовою (в якій звук ф "природний" тому, що там він розвинувся і у власних словах у процесі нормального фонетичного розвитку й набув фонемного статусу)". Інакше кажучи, звук [f] додали до офіційного набору українських звуків не через мовознавчі причини, а через суспільний тиск, посилений у радянські часи діями верхівки в Москві та Києві, спрямованими на насильне зближення української мови з російською.

Чимало людей з рідною українською мовою й тепер вимовляють Ф як [x(w)]. Проте така вимова й тепер дістає від багатьох принизливу оцінку. З одного боку, тут дається взнаки те, що дуже великою мірою зросійщені люди із східноукраїнських міст опановують українську мову не через живе мовлення, а через книжки (підручники, посібники та словники), що їхній зміст мало змінився з радянського часу, та ще й переносять свої мовні навички, у тому числі й вимовні, на українську мову. З другого боку, в деяких українських (особливо західних) говірках звук [f] — звичайна річ.

Звук [ф] чужий не тільки українській, а й японській, малайсько-індонезійській, литовській вимові. Наприклад, Франція називається Prancūzija по-литовському, Perancis по-малайсько-індонезійському та Pransya по-таґальському. А в японській вимові нідерландське koffie перетворилось на kohi.