Українська

гро-бо-ви́-ще

Іменник, неістота, середній рід (тип відмінювання 4a за класифікацією А. А. Залізняка).

Корінь: -гроб-; суфікси: -ов -ищ; закінчення: -е.

яма, в яку кладуть померлого. ◆ Чума з лопатою ходила, Та гробовища рила, рила, Та трупом, трупом начиняла Т. Г. Шевченко, « II, 1953, 150»
те ж саме, що гробниця. ◆ Двадцять найкращих літ життя провів [Степан Калинович] у оцій темній канцелярії, подібній до великого родинного гробовища І. Я. Франко, « VI, 1951, 327» ◆ Кістяк скіф'янки частково зберігся на первісному місці, де в широкому дерев'яному гробовищі знаходились половина грудної клітки та кістки ніг Нариси стародавньої історії УРСР, 1957, 170
те ж саме, що кладовище. ◆ Вночі… встав, пішов на гробовище, одрив тещу, вийняв з труни Українські народні казки, легенди…, 1957, 275 ◆ Тишею, спокоєм гробовища повіяло від цього тихого кутка Тулуб, «Людолови, I, 1957, 129»

Найтісніша спорідненість

яма, в яку кладуть померлого
Англійська_en: grave ^(en)

гробниця
Італійська_it: sepultura ^{[[::sepultura\|()]]} жін., tumba ^(it) жін. Російська_ru: гробница ^(ru) жін.

кладовище
Польська_pl: cmentarz ^(pl) чол.