мандрівник

Українська

Морфосинтаксичні ознаки

відмінок	однина	множина
Н.	мандрівни́к	мандрівники́
Р.	мандрівника́	мандрівникі́в
Д.	мандрівнико́ві мандрівнику́	мандрівника́м
З.	мандрівника́	мандрівникі́в
Ор.	мандрівнико́м	мандрівника́ми
М.	мандрівнико́ві мандрівникі́	мандрівника́х
Кл.	мандрівнику́	мандрівники́

ман-дрів-ни́к

Іменник, істота, чоловічий рід, II відміна (тип відмінювання 3b за класифікацією А. А. Залізняка).

Корінь: -мандр-; суфікси: -ів-ник.

Вимова

• МФА : [mɐndʲrʲiu̯ˈnɪk] (одн.), [mɐndʲrʲiu̯neˈkɪ] (мн.)

• УФ: []

Семантичні властивості

Значення

1. той, хто мандрує; подорожній, подорожанин. ◆ Мандрівник не міг користатись з них [дзиґарів], бо були дуже здорові й тяжкі Коцюбинський, III, 1956, 8

Споріднені слова

Найтісніша спорідненість
іменники: ма́ндри, мандрівни́цтво прикметники: мандрівни́й, мандрівни́цький дієслова: мандрувати

Етимологія

Від мандри, далі від нім. wandern «бродити, блукати, мандрувати», як і нім. wandeln «блукати, прогулюватися», споріднене з нідерл. wanderen, дфриз. wondria, дав.-англ. wandrian, англ. wander, данськ. vandre, шв. vandra «тс.», дав.-англ. wendan «обертатися, обходити», windan «вертіти, крутити», н.-нім. winden «вити»; українські форми з початковим м виникли, очевидно, внаслідок регресивної дисиміляції у дієслівній основі вандрува-; рос. мандри́ха «волоцюга», мандрова́ть «мандрувати, тинятися, швендяти», білор. вандрава́нне, пол. wędrowanie, чеськ. vandr, словац. vandry, в.-луж. wandrak «блукач», н.-луж. wandrowanje

Переклад

Список перекладів
Англійськаen: traveler (en)

Джерела

• Словник УЛІФ: мандрівник
• Мандрівник // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.