Українська

ми-ну́в-ши-на

Іменник, неістота, жіночий рід, I відміна (тип відмінювання 1a за класифікацією А. А. Залізняка); форми множини не використовуються.

Корінь: -минувш-; суфікс: -ин; закінчення: -а.

те ж саме, що минуле. ◆ Треба дбати за народну справу. Швидше всім прокинутись від сну, Обігнать минувшину криваву, Наближать годиноньку ясну! Грабовський, «I, 1959, 120» ◆ Багато роздумує він над своєю минувшиною Ольга Кобилянська, «III, 1956, 281» ◆ Степова могила самотньо стояла осторонь. Колись, у давні часи, насипали її скіфи чи половці… І могила сотні років стоїть у степу як свідок сивої минувшини О. В. Донченко, «III, 1956, 71»
1. у порівняннях. ◆ Оглянув [Марко] і кострубаті, вітрами нагнуті верби, що підійшли до нього, як минувшина М. П. Стельмах, «Правда…, 1961, 22»

Найтісніша спорідненість
прикметники: минулий

Список перекладів
Російська_ru: старина ^(ru) жін.

Список перекладів